Мушу зізнатися, хоча, може, й не було б, що для дівчинки мого віку запас слів у мене дуже багатий. Але через те, що мій дядечко — переконаний противник освіти для жінок, я змушена приховувати своє красномовство, тримати його під спудом, дозволяючи собі лише найпростіші, найпримітивніші висловлювання. Згодом скритність стала моєю другою натурою, а виною всьому побоювання, серйозні побоювання: заговори я вголос так, як думаю, всі зрозуміють, що читаю книги, і тоді доступ до бібліотеки для мене буде закритий. А як я вже пояснювала бідолашній міс Вітекер (незадовго до її загибелі на озері), такої кари я б не змогла перенести…