«…подумав: кому він потрібен на «громадянці», ніхто не чекає на нього крім матері та сестри, спеціальності цивільної немає, знову п'янки та гулянки зі шпанистими приятелями. Так і до в'язниці недалеко. Запропонували підписати контракт, вирішив залишитись у рідній частині. Втягнувся, служба подобалася. Заробив «кроповий берет», чим дуже пишався. Виснажений, зі зламаним носом, з розпухлою, як вареник, губою після чергового поєдинку, але щасливий до сліз. Дали новобранців, весняний заклик, маминих синків. Ганяв до сьомого поту, як кажуть, ліпив із них справжніх бійців. Щотижня марш-кидки з повною викладкою ... - Ви мужики або мішки з лайном? – репетував він і важкими стусанами гнав молодняк у протигазах уперед, не даючи ніякого поблажку, як колись натягував його найстарший прапорщик Сидоренко. Потім були ще кілька відряджень до Дагестану на кордон з Чечнею, і так до серпня, поки Басаєв зі своєю вовчою зграєю нахабно не поліз на територію Росії…» Оповідання з циклу «Щунята і пси війни»