«…Правда, я – не людина. Стривожений силами, які багато разів перевершують мої, я тягну своє існування в тимчасовому ніде, в якому немає навіть порожнечі, і сама думка моя – не скута, вільна, – приречена розсіюватися в цьому «ніде », так і не зустрівши вдячної пружності, що може повернути її мені. І тоді, на піку розпачу, у пароксизмі самотності – я придумав його: безглуздого, безглуздого, що складається з часток, що заперечують щастя, тільки для того, щоб зголоднілі сенсори моєї душі змогли зловити той відгук, ту тінь, що одна лише й здатна підтвердити факт нашого існування. Mea culpa. Mea maxima culpa. То був шулерський трюк, пробач мені, Бусику…»