«…Лондон дурить прекрасною весною, зелень на блакитному, яскраве сонце, невпевнені криваві посмішки. Ідилія, але тільки дві з половиною хвилини тому. Зараз офісна будівля в Сіті зруйнована майже вщент, на асфальті червона мішається з нудотною, всі бігають і кричать про терористів. Мене, звичайно, збивають з ніг, ну ще б, ростом не вийшла, та ще норовлять затоптати. Не найкраще місце для роздумів, але вісім розмов із Механікою на тому кінці не дали результату. Тут головне – не гальмувати, не дати реальності зацементуватися, от і тримають на такий випадок сквод смертників на кшталт мене, у яких і так мозок набакир, що їм десяток змін однієї ймовірності…»