«…Я ж, не відчуваючи нічого, окрім смутку про минуле літо, з ранку раніше осідлав свій великий і вирушив прощатися з улюбленим містом. Маршрут особливо не вибирав, їхав, куди кермо поверне, добре, поспішати не було куди. Через деякий час кермо повернуло до одного з перехресть, яке прикрашала колонка з питною водою. І не можна сказати, щоб мене особливо мучила спрага, але я якось само собою зупинився, спішився, натиснув на туго опірну ручку колонки і підставив рот під потужний струмінь холодної, злегка віддаючої іржею води, що вирвалася з надр водопроводу. Ось тут-то все і трапилося…»