Книга Капітолини Кокшеневої - результат більш ніж десятирічних роздумів про те, чому нормальній людині нудно читати сучасну літературу. Роздумів, цінних не так аналізом якихось конкретних творів і театральних постановок кінця ХХ століття, скільки виходом на серйозні онтологічні проблеми розвитку російської культури. Роздуми Кокшеневої цікаві і тим, що вони включають релігійну оцінку нової літератури і драматургії, і тим, що ця релігійність навіть у непристойних ситуаціях звучить не як вирок, але як співчуття. Це не просто «російською», це по-людськи,— шкодувати Віктюка, який поставив «Спортивні сцени» Радзинського ще наприкінці 80-х. Співчувати не гріху, але грішній людині, злидням і потворності її внутрішнього світу. І одночасно переживати за понівечені та знечещені цією людиною жіночі образи (стаття «Про жінку»).