У рубаних жорстких рядках і текучій «хибній прозі» Ольга Брагіна щасливо поєднує часи: від журналу «Нива» до твіттера, від крюшона до смс, світ схлопується у сингулярності поетичного афекту. Брагіна, здається, переступає через ліричну функцію, то гіпертрофує її. На різноманітних стиках цього нервового листа виникає дивовижний зміст.