Вижити для того, для кого виживання не мета, а всього лише умова для виконання поставленого завдання, – не проблема. Навіть якщо вступна така ж дика і божевільна, як епідемія, що перетворює померлих людей в хижих і надзвичайно агресивних зомбі, бійці спецпідрозділу упруться рогом і, як передбачено відомчим наказом, проведуть оповіщення з особового складу. ну ступінь бойової готовності, доотримають необхідну зброю та боєприпаси відповідно до штатів військового часу… А ось далі? Що робити тим, хто все своє життя виконував накази, після того як віддавати їх стало нікому? Що робити тим, хто присягав захищати Батьківщину, коли замість Батьківщини – купка самостійних поселень-анклавів із населенням у раховані тисячі мешканців? І коли навіть серед незліченних полчищ мерців, що ожили, головними і найстрашнішими ворогами людей все рівно залишаються люди?