Люба любила спати. Вечорами її не треба було, як інших дітей, просити й умовляти: о десятій годині вона вже була під ковдрою. Варто їй тільки покласти голову на подушку, звернутися калачиком і заплющити очі, як вона провалювалася в сон. І могла спати скільки завгодно! Поруч розмовляли, не замовкали радіо та телевізор, але Люба не прокидалася. Навіть старий будильник «Трезвон» мав витратити весь свій завод для того, щоб зранку додзвонитися до Люби та розбудити її – такий був глибокий сон. – Як ти можеш… так спати? – питали у Люби. – Мені сняться дивовижні сни! – відповідала вона. І це була справжня правда.