Найважче для письменника-фантаста – робити розповідь для “широкої аудиторії”. У кожному виді літератури існує власний набір аксіом. Читач детектива знає, що детектив не виявиться вбивцею (винятки можливі, коли вони геніальні), читач жіночого роману може бути впевнений, що справа йде до весілля, читач роману "жахів" здогадується, чим закінчиться візит героїв на кладовище в безмісячну ніч. у фантастиці. Є слова-символи: "бластер", "машина часу", "гіперпростір", "Чужий". І не потрібно довгих пояснень. А що робити, якщо читач цієї мови не знає? Якщо розповідь написана для товстого глянсового журналу, чия аудиторія цікавиться курсами валют, погодою на Канарах та забарвленням краваток наступного сезону? У такому разі треба забути незнайомі слова і говорити зрозумілою читачеві мовою. Щоб якщо він відкрив журнал – то все одно прочитав розповідь. І наступного разу не шарахався від яскравої обкладинки з "бластерами і Чужими". У випадку з "Дівчинкою з китайськими запальничками" особливу пікантність ситуації надавало те, що розповідь попросили написати святковий. Ви пробували колись зворушити бізнесмена середньої руки? Прищепити йому трішки позитиву? Не менш хитрі ситуації були ще з двома маленькими оповіданнями. "Стару казку" я писав для журналу з архітектури та дизайну. “Без паніки” – для журналу, весь номер якого займали статті про глобальні катастрофи. Загалом – я спробував писати для незвичної аудиторії. Мені здається, що вийшло.