Анекдот – це жанр? Безперечно! А чого? Сценічної декламації? Ось найрідше сценічною. Тому що коли він добирається до всяких конферансьє, сатириків та інших професійних читців, до нього, як правило, вже приклеєний образливий ярлик «з бородою». Але те, що це декламація – безперечно. Хоча тут і антураж важливий - інтерес аудиторії, обстановка "на розслаб" ... А головне - вмілий оповідач і з несподіваною кінцівкою сюжет. Заборонених тем в анекдотах – нема! А самих тем – море!.. Від реальності до фантастики, від гранично тупої буденності до дзеновських висот пізнання і – від маразму до глобальної філософії аж… Тим часом сучасний анекдот має найближчий предок – анекдот історичний. Той, хто мав настільки вузьке «поле», що слово «історичний» до нього і не додавалося – адже інших і не було! Чинними особами були всім знайомі персонажі, а сюжети, що описували цілком реальні події – загальновідомі. Тому вміння розповісти тут виходило на передній план - що толку з разу в раз слухати бездарне переказ того самого? А добрі оповідачі так уміло «розцвічували» знайомий сюжет, що, загалом, і не набридло – додавалися детальки, дрібниці різні аж до відсеб'ятини, викидалися другорядні персонажі, увагу лише розпилювали, трішки змінювався сюжет… І найчастіше в тому анекдоті, сотні раз «з вуст в уста» переказаному, першоджерело було вже й не впізнати. А коли вже й основні персонажі перетворювалися на знеособлених «мужиків» та «баб», ось тоді й народжувався анекдот у сучасному його розумінні. Отримав право на вигадку від початку і до Але «корінь», з якого і «виріс» анекдот – кумедна правдива історія – дав і ще один «втечу» – байку! Строго кажучи, байка теж особливої довіри не викликає, але завжди розповідається, як брехня. І не біда, що хтось із слухачів обов'язково скаже, що «аналогічний випадок був і в нас» – отже, гарна байка. Найбільше байок народ знає мисливських, рибальських та флотських. Чому вважаючи мисливців, рибалок і моряків відчайдушними брехнями! Адже чесні люди ... Тим більше, що на правдивість байки існує чіткий індикатор - безпосередні учасники її ніколи не розповідають. А якщо її розповідають у їхній присутності, б'ються до останнього, щоби цього не сталося. Але якщо це все-таки відбувається – ніколи не іржуть і похмуріють обличчям. Причетні – не б'ються, не похмуріють, але теж не іржуть. Мабуть, виявляють корпоративне співчуття, входячи в становище, що взяли участь. Інші – вмирають від сміху. Дихнуть просто! Пропонована до вашої уваги під дахом «новели» байка – чиста правда, що має всі ознаки байки класичного зразка. По-перше, сюжет її відомий усім балтійцям зразка 80-х. По-друге, всі дійові особи, за винятком «головного героя», знеособлені сухими найменуваннями займаних тоді посад. По-третє, «герой» – реальна особа, легенда Балтики та Командувач авіації Балтфлоту генерал-лейтенант Павловський. По-четверте, «причетна особа», яка змінила «головного героя» на вищевказаній посаді, генерал-лейтенант Сокерін, роздобувши десь у просторах інтернету цю «новелу», за добре перевіреними чутками охоче ділиться посиланнями на неї з усіма бажаючими, але сам сприймає текст із мімікою індіанця і ніколи його не коментує. І, нарешті, по-п'яте – сюжет якщо і прикрашений, то навіть менше, ніж чуток. Тому що оповідач його – активний учасник ліквідації того самого бардака, який славна морська авіація і влаштувала. Він про фуфло голиме. Хоча, може, й не фуфло, але для сприйняття «на слух» – річ неприємна. Що розповідалася, проте, із завидною регулярністю. Тому що оповідач – начальницька особа, а слухачі – його підлеглі. Ось про те, чим це іноді закінчується, розповідь і є…