Сергій Мисливців«Гра з кошмаром»Не можна жартувати з картами, прокльонами та іншими речами, в яких нічого не розумієш! Ми з сестрами не знали про це. І коли знайшли незвичайну колоду Таро, то вирішили погадати. Хто міг уявити, чого це приведе? Тепер пророкування почали збуватися, і Надя отримала спадок, вийшла заміж, а потім… потрапила під машину та до лікарні. Я на власні очі бачу, що біля її палати чергує Смерть – здоровенний скелет із косою. Він просто взяв і вийшов із карти. Крім мене, його ніхто не помічає, адже це я тримаю у себе кляту колоду. І здається, знаю, як урятувати сестру. Значить, настав час ризикнути і змусити карти зіграти за моїми правилами!

Катерина Неволіна «Будиночок з видом на смерть» Звичайно, я не хотів їхати на канікули в далеке напівзанедбане село, але якщо мама щось вирішила – все , варіантів немає. І ми з нею опинилися в справжній глушині: комарі завбільшки з кулак, маленький будинок поруч із величезним сільським цвинтарем, озеро, де, як кажуть, живуть утопиці, стара чорна церква… Це читати про дивні та зловісні місця весело, а опинитися в одному з їх насправді – ні, не дуже. Особливо якщо знаєш: поряд блукає чаклун, здатний керувати мертвими. Але я не можу звідси виїхати. Тільки не тепер, після того, як я зустрів Аню. Вона найсимпатичніше дівчисько на світі. І здається, має серйозні проблеми. Значить, я просто зобов'язаний їй допомогти…

Олена Арсеньєва «Дочка мерця» Будь-хто, навіть малюк ясельного віку, здатний відрізнити живу людину від давно померлої. І будь-хто знає – мертвим належить вести себе тихо і лежати нерухомо… Такі думки проносилися в голові Сергія Сапожнікова, коли він раптом виявив, що ділить купе з мерцем. Ким ще може бути огидно пахне істота із зеленою шкірою, синіми губами та похоронною стрічкою на лобі? Але страшний попутник дивився і рухався, мов живий. Коли він засміявся і простяг до хлопчика руки, Серьога не витримав – і знепритомнів. Правда, незабаром він прийшов до тями, але неймовірні події на цьому не закінчилися…

Едуард Веркін«Колір страху»...Я не знаю, що з нею трапилося. Напевно, вона надто близько підійшла до межі, що відокремлює наш світ від іншого. Від того, де живуть зниклі безвісти. Ті, хто зникає, назавжди заблукавши у сонячних днях. Хтось вирішується пройти стежками, якими не варто ходити. Стежками світу, де повітря синього кольору, світу, де росте Синя Осока і тече Козяча Річка. Світу, де бродить дивне й моторошне, схоже на ніч, що ожило, тварюка. Чому це сталося зараз? Чому саме з нами? Я не знаю. І не впевнений, що захочу колись дізнатися. Деякі таємниці безпечніше залишати нерозгаданими.