І я таки знову закохався, та не по вуха, а по маківці найвищого в історії баскетболіста. Причому, відразу і безповоротно. І зараз, сидячи, медитував на предмет свого кохання – звичайні на вигляд двері. Їх тут пладелет називають. Броньовані на нашу. Та що там медитував, я відчайдушно мандражував до спазмів у сонячному сплетінні. Начебто все вже підготовлено, а зробити рішучий крок відверто страшно. Але, відступати нікуди, попереду можливість втілення всіх дитячих та юнацьких бажань та фантазій, а головне – реалізація знань, досвіду та вміння всього життя. Двері вже зачинені і залишився останній пункт, згідно з інструкцією. Я простяг руку і приклав подушечку пальця до вічка, затримав подих, відчув коротку вібрацію і...